Stosunek prawny wynikający z tytułu akredytywy
Pojęcie akredytywy nie jest nowe w prawie cywilnym. Skomplikowany charakter tego zjawiska prawnego doprowadził do odmiennej interpretacji w różnych systemach prawnych oraz ustawodawstwie poszczególnych krajów. Kwestia charakteru prawnego wynikającego z tytułu akredytywy niejednokrotnie była badana w rodzimej i zagranicznej cywilistyce. Jednak to, że zagadnienie prawnego charakteru stosunków wynikających przy otwarciu akredytywy wciąż jest aktualne i wciąż wymaga kompleksowej analizy prawnej, nie budzi wątpliwości. W publikacji „Jednolitych zasady i praktyk dokumentacji akredytywy” Uniform Customs and Practice for Documentary Credits z 25 października 2006 r. Nr 600, która weszła w życie 1 lipca 2007 r., akredytywa rozpatrywana jest jako jakakolwiek umowa jakiekolwiek pismo, która jest nieodwołalna i stanowi konkretne bezwarunkowe zobowiązanie banku-emitenta do podjęcia realizacji określonych dokumentów zgodnie z umową akredytyw. Podobnie jak Kodeks Cywilny Ukrainy w artykule 626 omawia treść pojęcia umowy rozumianej jako porozumienie stron, Komisja Bankowa Międzynarodowej Izby Handlowej w nowym wydaniu UCP 600 także podkreśla umowny charakter stosunków wynikających przy otwarciu akredytywy. Poprzednie bowiem wydanie „Jednolitych zasad i praktyk” dotyczące akredytywy dokumentowej, interpretując akredytywę jako jakąkolwiek umowę, zostawiło podstawy do odniesienia akredytywy do jednostronnych czynności prawnych.
Ogólnie biorąc, wszystkie poglądy na temat charakteru prawnego akredytywy można ująć w następujących koncepcjach: umowy zawartej pod warunkiem; umowy komisji; umowy zlecenie; umowy na rzecz osoby trzeciej; umowy poręczenia; zobowiązania specjalnego rodzaju sui generis.
Stosunek prawny z tytułu akredytywy wynika tylko wtedy, gdy klient płatnik jest w stosunku umowy z bankiem-emitentem, wynikającej z umowy rachunku bankowego. Zawarcie umowy rachunku bankowego jest jedną z przesłanek powstania stosunku prawnego akredytywy. Inną przesłanką powstania akredytywy jest obecność stosunku umownego między płatnikiem a odbiorcą. Umową tą może być umowa sprzedaży, dostawy i inne. Akredytywa ma na celu zapewnienie wykonania zobowiązania pieniężnego, które powstało z umowy między płatnikiem a odbiorcą umowy. Jednak taki stosunek prawny nie wynika automatycznie. Aby otworzyć akredytywę, klient płatnik przekazuje do banku-emitenta wymagane oświadczenie, a w przypadku otwarcia akredytywy pokrywanej z góry — także przekazy pieniężne. Natomiast bank-emitent, przyjmując zgłoszenie, decyduje, w jaki sposób będzie realizowana akredytywa, oraz wyznacza innych uczestników akredytywy dokumentowej bank pośredniczący, który pełni funkcję banku awizującego, bank wykonujący. Przyjęcie wniosku w teorii prawa cywilnego uznawane jest za akceptację, a zatem złożenie wniosku uznawane jest za ofertę.
Akredytywa może być interpretowana jako dwustronna i odpłatna umowa konsensualna. W trakcie rozliczania akredytywy wszystkie podmioty stosunku prawnego mają do czynienia tylko z dokumentami. Jednak celem umocowania tej normy jest usunięcie możliwych subiektywnych okoliczności, które pozwalałyby uczestnikom na nadużywanie ich praw czy też niewywiązywanie się z ich zobowiązań wynikających ze stosunku prawnego z tytułu akredytywy.
Przedmiotem umowy akredytowej jest usługa bankowa, która polega na wypłacie beneficjentowi określonej w warunkach umowy sumy albo wywiązaniu się z innych określonych w ustawodawstwie zobowiązań, pod warunkiem prawidłowo przestrzeganej umowy.
Podsumowując, należy stwierdzić, że stosunek prawny z tytułu akredytywy pod względem natury prawnej jest cywilnym stosunkiem prawnym, który powstaje na mocy samodzielnej umowy o świadczeniu usług bankowych, w szczególności realizacji wypłaty określonej sumy beneficjentowi na podstawie spełnienia określonych warunków zapisanych w dokumentach zawieranych między klientem i bankiem-emitentem.
Правова природа акредитивного правовідношення
Поняття «акредитив» не є новим у цивільному праві. Складність цього правового явища зумовила різне його тлумачення не лише у різних правових системах, а у законодавстві окремих країн. Питання правової природи акредитивного правовідношення неодноразово досліджувалися у вітчизняній та зарубіжній цивілістичній думці. Однак, актуальність визначення правової природи відносин, які виникають при відкритті акредитиву, не викликає сумнівів і потребує подальшого комплексного правового аналізу.
У редакції Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Uniform Customsand Practice for Documentary Credits від 25 жовтня 2006 року № 600, яка почала діяти з 01 липня 2007 року, акредитив розглядається як будь-яка домовленість, як би вона не називалася чи не позначалася, яка є безвідкличною і являє собою конкретне безумовне зобов’язання банку-емітента прийняти до виконання
визначені документи відповідно до умов акредитива. Так само, як і Цивільний кодекс України у ст. 626 розкриває зміст поняття договір через домовленість сторін, Банківська комісія Міжнародної торгової палати у новій редакції Уніфікованих правил і звичаїв для документарних акредитивів підкреслила договірний характер відносин, що виникають при відкритті акредитиву. Оскільки попередня редакція, тлумачачи акредитив як будь-яку угоду, залишала підстави для віднесення акредитиву до односторонніх правочинів.
Загалом усі погляди на правову сутність акредитиву можна об’єднати у наступні концепції: договору, укладеного під умовою; договору комісії; договору доручення або мандата; договору на користь третьої особи; договору поруки; особливого виду зобов’язань sui generis.
Акредитивне правовідношення виникає лише у тих випадках, коли особа платник перебуває у договірних відносинах з банком-емітентом, які виникли на підставі договору банківського рахунку. Укладення договору банківського рахунку є однією із передумов виникнення акредитивного правовідношення. Другою передумовою виникнення акредитивного правовідношення виступає наявність договірних відносин між платником та одержувачем. Таким договором може бути договір купівлі-продажу, поставки тощо. Акредитивне правовідношення має на меті забезпечити виконання грошового зобов’язання, яке виникло з укладеного між платником та одержувачем договору. Однак, акредитивне правовідношення не виникає автоматично. Для відкриття акредитиву клієнт платник подає до банку-емітента заяву, встановленого зразка, а випадку відкриття покритого акредитиву – також платіжні доручення. Натомість банк-емітент приймаючи заяву, визначає спосіб виконання акредитива, а також інших учасників акредитивного правовідношення авізуючий банк, виконуючий банк. Прийняття заяви розглядається у теорії цивільно права як акцепт, а відповідно подання заяви – оферта.
З прийняття заяви банком-емітентом виконає акредитивне правовідношення, яке не зважаючи на те, що виникає для забезпечення виконання грошового зобов’язання за іншим договором, є не залежним від останнього, а також від відносин між банком та клієнтом платником за договором банківського рахунку.
Таким чином, можна охарактеризувати акредитив як двосторонній, відплатний, консенсуальний договір. У процесі виконання розрахунків за акредитивом усі суб’єкти акредитивного правовідношення мають справу лише з документами. Однак, метою закріплення цієї норми є усунення можливих суб’єктивних обставин, які б дозволяли учасникам зловживати своїми правами чи не виконувати обов’язки у межах акредитивного правовідношення.
Предметом акредитивного договору виступає банківська послуга, яка полягає у сплаті коштів бенефіціару одержувачу або інших визначених законодавством діях, за умови надання ним визначених умовами акредитиву документів. Підсумовуючи слід зазначити, щодо акредитивне правовідношення за своєю правовою природою є цивільними правовідносинами, які виникають на підставі самостійного договору про надання банківських послуг, зокрема здійснення платежу бенефіціару за умови надання ним визначених документів, який укладається між клієнтом та банком емітентом.