Współczesny teatr ukraiński: między dyskursem posttotalitarnym a postkolonialnym

Abstrakt

Ukrainian modern theatre: Between post-totalitarian and post-colonial discourse.

The attempt to divide into periods the activity of Ukrainian theatre in the era of Independence is made. The main features of these periods are revealed and the regional differences indicated. Attention is paid to the influence of crisis phenomena in social and political life of the post-totalitarian and post-colonial society on the development of theatrical art. Constructive changes in the progress of Ukrainian stage in the period of 1986–1991 are underlined, for example: lifting the censorship, opening acces to forbidden national anti-totalitarian and anti-colonial drama and others. The emphasis is put on the problems of the loss of continuity of generations of directors, reduction of positive phenomena, artificial creation of Ukrainian culture, the complex of “being secondary” in the next period. Manifestations of a new, in both form and meaning, theatre are related to the emergence of a new generation of directors and playwrights that began to explore the themes of contemporary private life and modern forms of dramatic writing.

Український сучасний театр: між посттоталітарним та постколоніальним дискурсами.

Історію українського театру періоду Незалежності можна поділити на три періоди. Перший — це злам 1980–1990-х років, коли було скасовано цензуру і відкрито доступ до заборонених раніше п’єс репресованих тоталітарною системою авторів, а також до всього корпусу західноєвропейської, насамперед екзистенціальної, драматургії. Також в цей час виникло понад сто пошукових театрів-студій завдяки чому інтенсифікувався процес деконструкції ментальних стереотипів доби соцреалізму. Однак наступні двадцять років трансформації України, позначені поглибленням кризи у політичному, суспільному та економічному житті країни, призвели до сповільнення та зупинки тенденцій поступу, притаманних першим рокам Незалежності. Тому можна сказати, що в останні роки ХХ–перше десятиліття ХХІ століття театр живився інерцією попереднього вибуху зламу 1980–1990-х років, обравши стратегії самозбереження: як через естетизацію та інтелектуалізацію, так і через комерціалізацію театру. Цей період – на відміну від попереднього — дав невелику кількість нових цікавих постатей режисерів та драматургів. У свою чергу останні 5–6 років стали часом розвитку нових творчих тенденцій та явищ, коли театр дедалі частіше центром своєї уваги обирає приватну людину та її мікросвіт. Це пов’язано, зокрема, із появою нового покоління митців тридцятилітніх-сорокалітніх, тобто народжених або сформованих у Незалежній Україні, котрі надзвичайно послідовно прагнуть відкривати нову для української сцени проблематику: суспільства доби постколоніального та посттоталітарного переходу.