Testament prywatny w orzeczeniach sądów apelacji lwowskiej w okresie międzywojennym

Abstract

Приватний заповіт у судових рішеннях львівських апеляційних судів міжвоєнного періоду

У сфері спадкового права на колишніх територіях, що належали Австрії після поділу Польщі, у міжвоєнному періоді надалі поширював свою дію Цивільний кодекс 1811 року ABGB – Загальний громадянський збірник законів. Згідно з цим кодек- сом, під поняттям заповіту австрійське законодавство розуміло тільки таке вислов- лювання останньої волі спадкодавця, яке містило вказівку на спадкоємця. В ABGB заповіт визнавався первинним у переліку всіх видів документів про спадкування, од- нак це зовсім не означало, що відігравав першочергову роль. Не зважаючи на те, що законодавець у ABGB доволі вичерпно врегулював спад- кування за заповітом, проте деякі норми по-різному використовувались та інтерпретува- лись, стаючи підставою для судових рішень пов’язаних з цією справою. Особливо багато таких питань за міжвоєнний період знайдемо в судових рішеннях окружного Апеляцій-ного суду у Львові, які неодноразово потрапляли шляхом касації до Верховного суду у Варшаві, окреслюючи тим самим лінію юдикатури у згаданих справах. Згідно з 577 § ABGB заповіт можна було скласти або ж у суді, або ж поза су-дом, приватно. Спадкодавець міг це зробити усно або письмово. З огляду на загальну низьку юридичну культуру і проблеми правового забезпечення, законодавець встано-вив у ABGB особливі формальні вимоги до приватних заповітів, написаних поза су-довими установами, що були тоді найбільш поширеними на практиці. Такий спадкодавець, який бажав оголосити свою останню волю на письмі і без свідків, повинен був свій заповіт написати власноручно із підписом, зазначаючи своє прізвище голографічний заповіт. Він міг також у заповіті, хоч це не було обов’язковим, вказати день, рік та місце, у яких написав про свою останню волю. Законодавець не вимагав для юридичної чинності заповіту, щоб такі дані були впи- сані, проте підкреслював, що для уникнення суперечок така інформація може стати корисною. Натомість письмове засвідчення останньої волі, що на вимогу спадкодавця було написане іншою особою, називалось алографічним заповітом. Такий документ вима- гав посвідчення трьома свідками, з числа котрих щонайменше двоє повинні були бу- ти разом присутніми під час написання такого заповіту. Для юридичної чинності за- повіту, написаного іншою ніж спадкодавець особою, не було суттєвим, чи свідки знають основу зміст заповіту. У випадку спадкодавця, який мав намір висловити останню волю у письмовій формі, однак заповіт якого з різних причин не можна було вважати юридично чин- ним, то тоді можна було зберегти його чинність вже як усного заповіту, при умові, що він відповідав усім вимогам, передбаченим у законодавстві для усного вислов- лення останньої волі. Використати форму усного заповіту міг також той спадкода- вець, який не міг або не хотів дотримуватись формальних вимог, передбачених для створення письмового заповіту. Згідно з 585 §ABGB, щоб могти таке оформити належним чином, спадкода- вець повинен був це зробити при трьох свідках. Вони при засвідченні останньої волі повинні були бути присутніми, щоб пізніше могли посвідчити, що щодо особи спад- кодавця не відбувалось ніякого нечесного чину чи не було помилки. Кількість судових рішень, наведених у цій статті, може бути переконливим доказом того, наскільки поширеним явищем серед населення, що перебувало під юрисдикцією Львівського апеляційного суду, було використання практики приватно- го заповіту. Однак ця велика кількість документів мала вторинний характер, бо ж передусім ці заповіти складались тільки для підтвердження вже раніше виконаних розподілів між родичами. У результаті відсутності належної кодифікації спадкового права у міжвоєнній Польщі, вирішальну роль в одноманітності його використання виконувала юдикатура. І роль її збільшувалась пропорційно на стільки, на скільки була меншою загальна юридична культура людей, яких це стосувалось. Це, власне, ситуація, з якою мизустрічаємось у контексті всього сільського населення на колиш- ній території, що належала Австрії внаслідок поділів Польщі.


Private Will in Decisions of the Lvov Court of Appeal during the Interbellum

With respect to inheritance law, in the former Austrian partition during the interbellum, the provisions of the Austrian Civil Code of 1811 ABGB were applicable. According to this Code, only last will statements appointing a heir were considered the last will and testament. Despite the fact that ABGB regulated matters related to inheritance under will relatively exhaustively, certain provisions were interpreted and applied in different ways and constituted basis for court decisions issued in relation to them. A particularly great number of such issues from the interwar period can be found in decisions issued by courts in the region of the Lvov Court of Appeal. Due to the low level of legal culture and for legal safety reasons, ABGB imposed particular formal requirements concerning private wills drawn up out of court.

Such a will could be made by hand by the testator a holographic will or by another person an allographic will. It could be delivered in writing or orally, with or without witnesses. The practice of using private wills, widespread among the people of the Lvov Court of Appeal region, was aimed primarily at confirming the prior distribution among the family.